Українська боротьба за своє слово
має доволі важкий, нелегкий та довгий шлях. Далекий початок беремо ще з 17
ст., коли за наказами царів, окремого польського сейму були провадженні
заборони на українське слово, натомість встановлення своїх мов на наших
територіях.
Така «війна» набула широкого
масштабу вже у 18 столітті, де український народ та інтелігенція зіштовхнулись
з найбільш відомими до сьогодні ухваленнями та рішеннями: наказом царя Московії
Петра 1 про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських
текстів з церковних книг, через кілька років наказ уже іншого наступника Петра
1 – Петра 2 – про перепис з української мови на російську всі державні
постанови та розпорядження. А у 1763, указом Катерини 2, Києво-Могилянка була
змушена припинити викладання українською мовою.
Здавалося, що може бути вже
настільки нестерпнішим та неприпустимим для нашого рідного слова, яке так
відчайдушно намагались знищити з пам’яті віками. Проте, це був лише початок великого вибуху.
Початок 19 ст. зустрів нас тиском
поляків, які з неабияких своїх амбіцій запровадили на Західній Україні навчання
в школах виключно польською мовою. Далі прямувала реорганізація освіти на
Правобережній Україні на імперських засадах з боку Московії. Ще пізніше, у 1847,
– розгром та викриття Кирило-Мефодіївського братства, жорстоке переслідування
української мови та культури, а також заборона видання українських митців:
Шевченка, Куліша, Костомарова, та ін.
1863 рік також не приносить нічого
доброго, а навіщував лише найпопулярніший та найпотужніший з указів - Валуєвський циркуляр. В ньому йшлося про
зняття цензурування на друк україномовної літератури: «Ніякої окремої малоросійської
мови не було і бути не може».
Далі, через десяток років його
наздогнав прототип – Емський указ. У нього більш ширше розкривалась заборона
друкування та заборона ввозу з-за кордону україномовної літератури, заборона
сценічних вистав, а також друкування текстів під нотами, тобто народних пісень.
І так до кінця 19-го століття Україна спостерігала винищення свого найсвятішого,
своєї «зброї», своєї солов’їної, свого прихистку у цьому світі. В навздогін
Емському указу пішли його брати менші: заборона вживання української мови в
офіційних установах і хрещення українськими іменами (1888), заборона
перекладати книжки з російської на українську (1892), видавати українські
книжки для дітей (1895).
Від початку і до кінця 20 ст. що
кілька років виходили все нові та нові укази про заборону української мови в
будь-якому аспекті. Це заборона царя Михайла 2 про відзначення 100літнього ювілею
з дня народження Т.Г. Шевченка, та заборона української преси. Доба Сталіна
(1933) про припинення «українізації» (це також і періоди Голодоморів).
Найвідоміша операція «Вісла» -
розселення частини українців з етнічних земель «урозсип». А починаючи з 70-х років, під егідою ЦК КПСС розпочалось
повномасштабне полювання за українською мовою. Захист дисертацій – виключно
російською; вдосконалення вивчення мови
- російської; підвищення зарплат вчителям російської мови, порівняно з
українськими; закріплення російської як загальнодержавної;
І нарешті - останнє прийняття перед
розвалом СРСР: 1990 рік. Ухвала Верховної Ради СРСР закону про мови народів
СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
Насправді, дуже багато болю було
завдано Україні московітами, царями, та прихильниками тоталітаризму.
Український народ боровся до кінця, і виборов собі Незалежність, де продовжує
популяризувати українське слово. До сьогодні, в 21 ст., повертаються відголоски
минулого, і чомусь нам присікають гноблення російської, наче це ми її катували 4 століття поспіль. Ми це все пройдемо, і якщо потрібно – будемо
боротись до кінця.
Українське слово не вмре, українська
пісня лунатиме, українська п’єса житиме і сходитиме зі сцени українських
театрів, навчання і популяризація всього українського розійдеться світом.
Ми до цього готові, бо любимо.
Любимо своє та поважаємо інше. Ми будемо боротись у цій «Війні за слово» до
самого кінця.
Зрештою, за своє націотворення
покладено немало життів, аби ненька Україна жила, і жило ЇЇ дорогоцінне слово. Ми
це пам’ятатимемо.
