Черга до музею

 

 Як часто Ви покидали музей з хорошими враженнями? Ми звикли вважати, що дуже нудно слухати одвічну оду походження кожного портрету, картини та інших експонатів, ще й з вуст монотонного музейника або екскурсовода. Переглядати дуже старі і запилюжені артефакти, документи, які ледь-ледь збереглись, інколи буває цікаво, але це рівноцінно ті й же нудоті, яка тебе постійно переслідує. Але ж за цим ми і приходимо до музею. (Це я не про нудоту). В шкільні роки дітей намагаються здебільшого залучати до походів у різного виду музеї, будь-яких екскурсій що все ж схоже на музей, і слухати-слухати-слухати історію. З одного боку це дуже розвиваюче і захоплююче, а з іншого, коли проходить надто багато часу після отриманої інформації, - повна відсутність накопичених знань та вражень. Принцип такий:  «В одне вухо влетіло, в інше - вилетіло». З шкільної парти навряд чи згадається щось, що чітко закарбувалось в ясній голові з усіх незліченних природничих, історичних, культурних, археологічних пам’яток. Тоді не акцентувалась своя увага, сприйняття,  серйозність на предметі розповідей, якоїсь тітки або дядечка, які ж таки до блювоти, самі того не підозрюючи, водили по залах і дуже подовжено вели свою оповідь. В такий момент відчуваєш, наче тебе залишили після уроків і тільки чекаєш як би скоріше минув час, де, нарешті, ти кулею полетиш додому. 

 В університетські роки, оперуючи тим, що всі музеї які тільки можна в місті, я вже обходила і все почула, при тому, що таки в голові вітер гуляє і я не пам’ятаю нічого з них, я продовжую пишатись тим, що мене нічого не здивує, бо хоча б, суто візуально і десь там з глибин підсвідомості я щось згадаю.

 Не думала і не гадала, що на четвертому році навчання мене спіткає доля повернутись до тих просочених стародавністю, історією, важливістю, надбаннями, стін. І де Ви гадаєте це сталось? Не дарма я згадала про університет, адже це був саме «Музей Університету». Постійно поспішаючи у людних коридорах, а й інколи навіть взагалі не проходячи з того боку, я все ж знала де знаходяться ті двері, які ще переді мною не відкривались. І ось, не без заохочення і допомоги у цьому викладача, я опинилась у просторій, величезній кімнаті, де все справді було на своїх місцях. Експонати не тиснули на мене своїми епохами, «розумом», вічністю. Навпаки здавалось, що серед того я наче риба у воді. А це ж лише музей, який розповів мені про університет. Це ще більше додавало сил і терпіння до зустрічі, відтворюваним ще з дитинства в голові, музейником, який розпочне дивний монолог з сухістю у словах і ця сухість буде поїдати й мене. «Не тут то и было» - кажуть друзі-росіяни.

 Першочерговість знайомства з милим на вигляд і зовсім не дивакуватим дядечком відбувалась в невимушеній обстановці, з гумором і запитанням: «А скільки часу у Вас є?». Взагалі не розумію як можна було завершити за хвилин 40 «проходку» про всіх століттях університету, але це реально, якщо говорити дуже стисло і по темі. Так, саме стисло і по темі, що дуже бракує сучасним краєзнавцям і тому подібне. В такий спосіб є шанс самим не перетрудитись у розумовому штурмі аби викласти з голови усе й побільше, тим самим зберігати слухачів в тонусі, проштовхуючи у свою інформацію нотки гумору. При тому, що гумор не специфічний і легко сприймається.

Ректори

 «Знайомство» з ректорами університету таке ж хвилююче, як і , мабуть, перед прийомом в британської королеви. Цікаво розглядати їхні чудові портрети і їх не менш фешенебельний вигляд, на той час, навіть якщо про нікого з них не знав. Після цього ми уже отримали у них дозвіл на ознайомлення з іншими загадками та секретами цього місця. Починаючи з 17-го і завершуючи 21-м століттям, я помітила суттєвий контраст, коли все по залу набувало окрасу і барв, щоразу дивлячись з століття у століття, наче подорож з минулого в майбутнє. Я мало не вперше відчула задоволення від того, що перебуваю і знаходжусь саме там де потрібно і що найголовніше – це мені подобається!

 Час від часу, звідусіль, від безкінечно голосних спудеїв університету я чула ті ж нескінчені розголоси і враження від нашого музею. Після відвідин він став і моїм, адже я стала частиною його. Складалось хитке і не постійне враження, що невже цей музей настільки вражає своєю крутістю, що не поступається усім іншим? Але тут річ у тому, що будучи дітьми, нам не хотілось слухати будь-що, а тим паче йти кудись окрім стадіону, «бутки» з всякою всяченою, де можна було витратити кілька гривень на шоколадні батончики, жуйки, солодку воду, чіпси, сухарики і т.д. Здебільшого в очах дітей екскурсія була черговою можливістю піти у різні магазини по дорозі, допоки вони дійдуть до пункту істинного призначення. Зараз згадуючи про це, усе видається таким комічним і хочеться зробити жестами усім відомий «face palm». Але це дитинство. 

 Сьогодні, будучи уже серйозними і майже дорослими людьми, наше завдання просте: не лінуватись а поставити перед собою правильні цілі та пріоритети, бо ми повинні розвиватись, шукати і знаходити щось нове, не забувати про минуле, бо воно вічне, живе лише в наших спогадах та пам’яті, але знати що воно ніколи вже не повернеться в попередньому вигляді, бо наш час творити нове. Ми щоразу розуміємо світ все краще, хоча інколи здається, що й взагалі ніколи його не розуміли. Від нашого покоління надто багато залежить. Аж настільки, щоб відвідувати ті ж музеї, театри, виставки, фестивалі, галереї, книжкові форуми – це те що потрібно нам, майбутнім зрілим людям, щоб бути гідними свого життя, адже інтелектуальність, освіченість, мудрість – той фундамент з якого створюється людина. Від цього нам буде простіше, та й жити ми будемо якісніше.  

Планетне окультурення

 Сама по собі планетна система Сонця вивчена практично дуже добре. І не тільки методами спостережної астрономії, а й прямими дослідженнями за допомогою міжпланетних автоматичних станцій. Як вона влаштована, ми знаємо. Але от як уявити себе, як «живу матерію», в планетній культурі можна не одразу і це потребує глибокого дослідження. Оскільки відомо, що люди населяють лише Землю, а всі інші наближені і сусідні планети від Сонця не налічують наявність і присутність будь-яких живих форм, хіба що, мабуть, так званих інопланетян, які так підкорили серця землян, яким хочеться вірити в існування інопланетних сил. Проте, мені як представнику лише однієї планети Земля, все ж можна підтримати фантазії і факти щодо того, яким буде наше життя з приходом наступних століть.

 Науковець зі світовим ім’ям у галузі теоретичної фізики – доктор Мічіо Кайку у своїй книзі «Фізика майбутнього» наводив дуже багато прикладів про людей, які внесли вагомий внесок у історію планети з літературознавства, мистецтва, культури і показав, як це стало, або й ще може бути пророчим. До прикладу, художник, мислитель та провидець Леонардо да Вінчі наприкінці 15 ст. накреслив точні схеми механізмів, що згодом заполонили небо: макети парашутів, гелікоптерів, дельтапланів та навіть літаків. Однак на той час його літальним апаратам бракувало одної важливої деталі: двигуна потужністю хоча б в одну кінську силу, а той з’явився аж через 400 років. А видатний письменник Жуль Верн здійснив свій найамбітніший проект. Написавши пророчий роман «Париж у 20 ст.», застосувавши усю силу свого надзвичайного таланту щоб передбачити наступне століття.

 Зараз у 21 столітті додам у приклад ще одного письменника, якого безперечно також назвуть провидцем – Рея Бредбері. Якщо взяти за основу кілька його книг, такі як «451 градус за Фаренгейтом» та «Марсіанські хроніки», і з певними новими відкриттями щодо Марсу, то хтозна чи за сотню років Марс населятимуть земляни, які відправлятимуться у подорож, аби розвідати обстановку планети, а то й і взагалі народжуватимуть уже нових планетних дитинчат – марсіан. Поки що уявити себе в планетній культурі вкрай важко. Від нас в 2015 році зараз може залежати лише підтримка нашої планети від екологічних катастроф, які все ж стануться.

Мічіо Кайку стверджує:

 «Якщо ми не скотимося в хаос і безумство, то через 100 років перехід до планетарної цивілізації неминучий: це кінцевий продукт дії потужних, невпинних сил історії та технологій, що не підлягають нічиїй владі».

       

«До 2100 року, ми, на подобу міфічних богів, зможемо маніпулювати предметами лише силою нашого розуму. Комп’ютери, беззвучно читаючи наші думки, виконуватимуть наші бажання. Ми зможемо переміщати предмети самою думкою – здобудемо телекінетичну силу. Ми створимо досконалі й продовжимо тривалість нашого життя. Крім того, ми зможемо створити форми життя, яких на Землі ще ніколи не бувало»

(якщо вони вже зараз не створюються у таємних лабораторіях світу)

 На нас чекає дуже багато попереду. Якщо ж поринути у значні зміни, які нас очікують, то жаль, що багато з нас їх не побачать, проте наші майбутні покоління обов’язково зустрінуть їх і не факт, що доєднаються до їх створення.   Зараз ми живемо звичайним ритмом життя, думаючи і вирішуючи свої проблеми і жодним чином не замислюємось що ж може статись найближчим часом та скільки нового і дивовижного на нас чекає. Ми повинні вчитись не бути байдужим, на усе звертати свою увагу та працювати, якщо не на благо усіх планет в Сонячній системі, то хоча б на благо рідної Землі. 

Війна за слово

 Українська боротьба за своє слово має доволі важкий, нелегкий та довгий шлях. Далекий початок беремо ще з 17 ст., коли за наказами царів, окремого польського сейму були провадженні заборони на українське слово, натомість встановлення своїх мов на наших територіях.

 Така «війна» набула широкого масштабу вже у 18 столітті, де український народ та інтелігенція зіштовхнулись з найбільш відомими до сьогодні ухваленнями та рішеннями: наказом царя Московії Петра 1 про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів з церковних книг, через кілька років наказ уже іншого наступника Петра 1 – Петра 2 – про перепис з української мови на російську всі державні постанови та розпорядження. А у 1763, указом Катерини 2, Києво-Могилянка була змушена припинити викладання українською мовою.

 Здавалося, що може бути вже настільки нестерпнішим та неприпустимим для нашого рідного слова, яке так відчайдушно намагались знищити з пам’яті віками. Проте, це був лише початок великого вибуху.

 Початок 19 ст. зустрів нас тиском поляків, які з неабияких своїх амбіцій запровадили на Західній Україні навчання в школах виключно польською мовою. Далі прямувала реорганізація освіти на Правобережній Україні на імперських засадах з боку Московії. Ще пізніше, у 1847, – розгром та викриття Кирило-Мефодіївського братства, жорстоке переслідування української мови та культури, а також заборона видання українських митців: Шевченка, Куліша, Костомарова, та ін.

 1863 рік також не приносить нічого доброго, а навіщував лише найпопулярніший та найпотужніший з указів  - Валуєвський циркуляр. В ньому йшлося про зняття цензурування на друк україномовної літератури: «Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може».

 Далі, через десяток років його наздогнав прототип – Емський указ. У нього більш ширше розкривалась заборона друкування та заборона ввозу з-за кордону україномовної літератури, заборона сценічних вистав, а також друкування текстів під нотами, тобто народних пісень. І так до кінця 19-го століття Україна спостерігала винищення свого найсвятішого, своєї «зброї», своєї солов’їної, свого прихистку у цьому світі. В навздогін Емському указу пішли його брати менші: заборона вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами (1888), заборона перекладати книжки з російської на українську (1892), видавати українські книжки для дітей (1895).

 Від початку і до кінця 20 ст. що кілька років виходили все нові та нові укази про заборону української мови в будь-якому аспекті. Це заборона царя Михайла 2 про відзначення 100літнього ювілею з дня народження Т.Г. Шевченка, та заборона української преси. Доба Сталіна (1933) про припинення «українізації» (це також і періоди Голодоморів). Найвідоміша операція «Вісла» -  розселення частини українців з етнічних земель «урозсип».  А починаючи з 70-х років, під егідою ЦК КПСС розпочалось повномасштабне полювання за українською мовою. Захист дисертацій – виключно російською; вдосконалення вивчення мови  - російської; підвищення зарплат вчителям російської мови, порівняно з українськими; закріплення російської як загальнодержавної;

 І нарешті - останнє прийняття перед розвалом СРСР: 1990 рік. Ухвала Верховної Ради СРСР закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

 Насправді, дуже багато болю було завдано Україні московітами, царями, та прихильниками тоталітаризму. Український народ боровся до кінця, і виборов собі Незалежність, де продовжує популяризувати українське слово. До сьогодні, в 21 ст., повертаються відголоски минулого, і чомусь нам присікають гноблення російської, наче це ми її катували 4 століття поспіль. Ми це все пройдемо, і якщо потрібно – будемо боротись до кінця.

 Українське слово не вмре, українська пісня лунатиме, українська п’єса житиме і сходитиме зі сцени українських театрів, навчання і популяризація всього українського розійдеться світом.

 Ми до цього готові, бо любимо. Любимо своє та поважаємо інше. Ми будемо боротись у цій «Війні за слово» до самого кінця.

  Зрештою, за своє націотворення покладено немало життів, аби ненька Україна жила, і жило ЇЇ дорогоцінне слово. Ми це пам’ятатимемо. 

На «Республіці» виступить Piano Extremist – музичний символ Майдану

 Вперше на соціокультурному фестивалі "Республіка", що вже вчетверте відбуватиметься у Кам'янці-Подільському (5-7 вересня), зіграє музичний та ідеологічний символ Майдану - Piano Extremist. Виконавець став відомий завдяки відео, де у бронежилеті та балаклаві виконує твори знаних композиторів Yann Tiersen, Ludovico Einaudi, та інших. 
 Особа цього невідомого виконавця після зимових подій на Майдані почала все більше привертати увагу засобів масової інформації та слухачів. Але хлопець так і не знімає свою балаклаву.  "Нехай музика говорить сама за себе" - пояснює музикант

 "Я захваті від Кам'янця-Подільського. Це маленька арт-мекка України. У нинішніх реаліях робити фестивалі,які мають на меті підвищити культурний рівень життя українців, не сильно залазячи в їх гаманець, - це дуже правильно. Мета у "Республіки" така ж, як і мета України зараз - зберегти цілісність захистити власні віру та ідеали" - прокоментував свою участь у соціакультурному фесті музикант 

 Piano Extremist підтримав також одне із гасел фестивалю - "Мистецтво - наша зброя". "Треба користуватися тією зброєю, якою володієш краще за всіх. У мене це піаніно, хоча і звичайна зброя не завадить", - підкреслив виконавець. 

 Piano Extremist підтримував Євромайдан ще з листопада. Відеозаписи в інтернеті, на яких Богдан грає у КМДА, на вулиці, тощо, зібрали велику кількість переглядів. 
 На фестивалі "Республіка", як зазначають організатори, виконавець зіграє декілька основних тем з Майдану, а також нові авторські композиції, присвячені останнім трагічним подіям у нашій державі. 
 Нагадаю, "Республіка" - це автономний проект, який не співпрацює з політичними партіями. Його єдине джерело фінансування - кошти з продажу квитків.

Автор: Орест Дрималовський

На стріт-арт фестивалі «Республіка» зберуть кошти на створення величезного графіті про Майдан

 Цьогоріч під час фестивалю "Республіка", що відбудеться у Кам'янці-Подільському 5-7 вересня, художники планують створити великий малюнок на 5-ти поверховому будинку у пам'ять про події на Майдані. 

 Організатори вирішили зібрати гроші через платформу "Спільнокошт". До цієї справи можуть долучитися усі охочі. Ідею підтримали майже 50 благодійників й на малюнок зібрали 55% необхідних коштів. Долучитися до проекту можна ТУТ 

 Кожен учасник отримає від фестивалю "Республіка" (квитки, футболки, екскурсії, проживання у готелі). Також організатори в рамках заходу планують презентувати проект "Листівки з Майдану"

"Нам дуже важлива підтримка в цьому проекті, завдяки нашим спільним зусиллям в спальному районі міста з'явиться ще один арт-об'єкт, а люди, які прийдуть на фестиваль "Республіка" з різних регіонів України та інших країн світу, зможуть переглянути, ознайомитись, або пригадати революційні події, які відбувались на Майдані" -  пишуть організатори   

  Фестиваль "Республіка" - це автономний проект, який не співпрацює з політичними партіями. Його єдина джерело фінансування - кошти з продажу квитків. 

Автор: Орест Дрималовський 

«Республіка-2014»: коли мистецтво – як зброя!

З 5 по 7 вересня у Кам’янці-Подільському вже вчетверт відбуватиметься cоціокультурний фестиваль «Республіка». Захід щорічно збирає представників різних напрямків сучасного вуличного мистецтва – музики, танцю, фотографії, настінного малюнку. Цьогоріч на триденному фесті діятимуть три сцени. Серед запрошених гостей – знані українські поети, рок-колективи, провідні команди райтерів (художники, що працюють у стилі графіті) з України, Білорусі, Польщі, Росії та Іспанії.

У рамках минулорічних форумів художники-муралісти з різних країн світу займалися розписом занедбаних та аварійних будинків у різних частинах Кам’янця-Подільського. Загальна площа малюнків склала близько 3000 кв.м. 

Цьогоріч у фестивалі братимуть участь близько 40 музичних гуртів не лише з України, а й з-за кордону. Організатори зазначають, що під час складання програми заходу керувалися лиш однією метою – об’єднати у цей непростий для країни час східних і західних українців. Тому географія гуртів доволі широка – тут навіть «Jinjer» з Горлівки і «The Patch» з Луганська.  Також підтримати фестиваль погодилися «Behind the Masquerade» з Німеччини, «Nadija» з Польщі та відома білоруська виконавиця Поліна Республіка. Серед українських рок-колективів – «Скрябін», «Тінь Сонця», «Один в каное», «Роллікс» та інші.

Організатори також заявили про домовленість із хедлайнером всього фестивалю. Проте він наразі побажав залишитися інкогніто. Його ім’я буде офіційно оголошено за декілька днів до початку заходу.
Також цьогоріч на фестивалі громадські діячі зі сходу України проводитимуть відкриті лекції. Серед них - дівчина з жіночої сотні Майдану. Сьогодні вона захищає нашу незалежність у складі добровольчого батальйону "Айдар". Розкажуть про свій досвід і активісти з Донбасу та Криму, які першими вивішували державні прапори, та перебували у полоні терористів. 

«Республіка», що дебютувала у 2011 році, й досі залишається чи не єдиним некомерційним українським фестивалем. Всі зароблені кошти витрачаються на оплату мистецьких акцій і на закупівлю необхідного обладнання для художників-муралістів, їх переїзд і проживання.

Метою цьогорічного фестивалю, як підкреслюють організатори, є об’днання креативної української молоді, популяризація громадського активізму і волонтерства. А однією з основних цілей "Республіки" буде збір коштів для українських військових. Цим займатимуться місцеві волонтери, хмельницький Автомайдан, та представники добровольчих батальйонів. Також організатори безкоштовно передадуть 50 квитків для постраждалих військовослужбовців у зоні АТО. 

                                                               Автор: Орест Дрималовський.

Науковий журналізм. Наскільки важлива роль журналіста в науковій сфері?

Безліч експертів вважає, що журналісту, який хоче писати про науку і високі технології, потрібно обов’язково займатись самоосвітою.

 На мою думку, в науковій журналістиці, журналістська освіта не грає ролі. Я насилу уявляю собі людину, закінчивши який-небудь журналістський факультет і без будь-якої  іншої серйозної освіти вийшла на стежку написання наукових матеріалів. Темі побудови відносин журналіста, що пише про інновації, з спільнотою підприємців, що займаються високотехнологічним бізнесом, приділяють дуже багато уваги. Тому, експерти радять підходити до справи системно. Вкрай бажано відвідувати освітні курси з основ високотехнологічного підприємництва, якщо щось незрозуміло - показувати матеріал фахівцеві, бо як правило, в допомозі не відмовлять. А матеріали краще подавати через історії самих підприємців, їх роботи, і не заглиблюватися в докладний опис винаходів і технологій.

 Журналіст - це професійний комунікатор , людина, яка кілька років навчається правильно задавати питання, редагувати тексти, пояснювати і спрощувати. Йому, звичайно, легше розговорити співрозмовника, оперативно склеїти всі отримані відомості і розповісти людям. Інша справа, що журналісти часто беруть почуту інформацію за абсолютну істину. Без досвіду і спеціальних знань в темі можна видати давно відомий факт за сенсацію або повірити  вченому на слово, що завтра розтануть льодовики. Кореспондентам слід готуватися до інтерв'ю, шукати інформацію і про співрозмовника , і про те , що потрібно у нього випитати . Їм необхідно дізнаватися нове , знайомитися з дослідженнями, перебувати в науковому просторі , багато читати і спілкуватися з професорами, щоб при обробці кожного нового матеріалу не відчувати себе недосвідченим.

 Те, що в науці безліч сумнівів, і відкриття не прив'язані до якогось певного дня, репортери теж погано усвідомили. В університеті навчають : заголовок повинен чіпляти увагу, головне - заманити читача цікавою інформацією.  

 Універсальність журналіста полягає в тому, що він повинен вміти писати однаково добре про все , в тому числі і про науку. Всім хочеться доторкнутися до колбочки і подивитися на білих піддослідних мишок в інститутах, а розмовляти часто доводиться з суворими бородатими дідусями, які оперують вузькоспеціальними виразами і не реагують на прохання їх пояснити, а при узгодженні тексту переробляють його у власну монографію. Будь-яке бажання спілкуватися з ними пропадає. Тому мало хто з журналістів прагне спеціалізуватися з наукової тематики. І я буду  однією з тих, хто теж не захоче погрузнути у науковій павутині. Але, можливо, я думаю про це так негативно тільки зараз?

 Втім науковці  прагнуть донести свої знання до широкої публіки, і при створенні перших текстів зіткнуться з деякими проблемами. Статті можуть рясніти повторами, на позбавлення від яких кореспонденти витрачають більше часу, ніж на весь збір і обробку інформації;  публікації , неодмінно , величезних розмірів, схожі скоріше на тексти з підручників , ніж на репортерські матеріали.

 Тепер щодо наукових видань. Журналісти в більшості випадків краще використовують  мову, ніж вчені . Науковий стиль сухий, а щоб тебе читали, важливо добре розбиратися не тільки в науці, а й в інших сферах життя, завжди мати великий запас ідей і тем для матеріалів. Грамотно вести розмову з респондентом, правильно вимовляти слова і інтонувати - це вже інші навички, якими повинні володіти теле і радіо репортери, - так як складений, начебто, і правильно текст може при проказуванні відрізнятися немилозвучністю.

 Вчений, звичайно, не зробить фактичних помилок при створенні статті, але при виборі теми буде постійно обмежуватися своєю сферою знань. Журналісту ж що у фізиці, що у філології доведеться розбиратися однаково, і в цьому сенсі він універсальний для розробки будь-якої теми. До того ж кореспондентів вчать не висловлювати в матеріалах власної думки, за винятком текстів аналітичних жанрів, а лише представляти різні точки зору, будувати всередині твору конфлікт. Вчений з багажем своїх знань може цілком конкретно вказувати на симпатію до описуваної теорії або глузливо спростовувати її.

 Вченого складно переконати в тому , що важкі для вимовляння слова, невідомі читачу терміни потрібно постійно роз'яснювати, причому, перефразувавши визначення своїми словами. Читач від великої кількості незрозумілих слів з ​​сумнівним значенням, зміст яких при сприйнятті плутається, просто не стане знайомитися з публікацією автора. До того ж вчений має уявлення про те чи інше явище , описуваному в своїй статті, в цілому, розрізняючи кожен аспект і кожне поняття. Найчастіше він намагається зіштовхнути всі наявні у нього в голові відомості в матеріал, зовсім не розуміючи, що читачам не важлива детальна наукова інформація. Журналістів вчать шукати в темі цікаве, те, що приверне увагу і змусить прочитати, послухати, подивитися. Тексти повинні бути цікавими та інтригуючими. Вчений з нудною публікацією ризикує бути незрозумілим.

 Однозначно, зрозуміло, що не можна вирішити, хто потрібніший ЗМІ:  журналіст чи вчений. Залежить це і від характеру самого видання. На мій же погляд, журналіст мобільніше, оперативніше, краще розуміє яка саме інформація потрібна аудиторії і вміє поводитися з мовою. Статті професійних журналістів живі та цікаві. А фактичні помилки, які вони допускають, спікери можуть поправити при узгодженні матеріалу.  І поки вчений, не розуміючи, чого від нього вимагає редактор, буде намагатися в десятий раз переробляти один і той же матеріал, журналіст напише не один новий.

 В США , де індустрія підготовки наукових журналістів розвинена добре, у цю професію приходять люди з базовою літературною або журналістською освітою,  що в цілому розглядається як перевага , тому що вони вміють писати. Після відповідних курсів ( science writing , medical writing або science journalism, тобто наукова журналістика) випускники постійно підвищують свою кваліфікацію через відвідування наукових конференцій, читання спеціальної літератури, консультації з ученими, стажування, так як освітлення науки вимагає глибоких знань предмета і володіння термінологією. Можливо, якби у нас проходили такі підготовчі курси, це б підвищило рівень наукової журналістики в Україні, і прискорило б її розвинення.

 В англомовних країнах існує термін « science writer » , який в цілому можна перекласти як науковий популяризатор. Прочитавши про термін «науковий популяризатор», мені захотілось зразу ж розділити ці два поняття «науковий журналіст» і «науковий популяризатор». Хоча одна людина може бути і тим і іншим , і ці терміни мають багато спільного, але їх не можна назвати синонімами. Науковий журналіст - у першу чергу журналіст, тобто професіонал, який регулярно створює матеріали про науку в ЗМІ (будь-які: друковані, електронні, інтернет-ЗМІ). Сьогодні він висвітлює затемнення Сонця, а завтра бере інтерв'ю у палеонтолога. Науковий журналіст більш універсальний , залежний від термінів здачі тексту. Науковий популяризатор - це насамперед літератор. Він пише науково-популярні книги, сценарії для наукових фільмів ( професія надзвичайно рідкісна і дуже цінується за кордоном), час від часу - великі статті в наукові журнали. Науковий популяризатор найчастіше прив'язаний до певної тематики: космос, медицина або хімія, яку він розробляє все своє життя. Він менше зв'язаний зобов'язаннями зі ЗМІ.

 Серед наукових журналістів існує спеціалізація за тематиками. Навіть якщо журналіст, працюючи у відділі «Суспільство» або науковому відділі новинного агентства, змушений висвітлювати всі теми - від ядерної фізики до лінгвістики - у нього є свої «слабкості», теми, які він краще знає, охочіше зачіпає. Найчастіше спеціалізація залежить від освіти журналіста, але більшу роль відіграє також досвід роботи. Якщо людина відпрацювала 15 років в журналі, наприклад, «Хімія і життя», то швидше за все, це відіб'ється на його спеціалізації.

 У світі існують численні співтовариства наукових журналістів. Одна з найстаріших асоціацій наукових журналістів, створена в 1929 році,  яка знаходиться в Німеччині. «Всесвітня асоціація наукових журналістів» створена в 2002 році, але увійти в неї можна тільки будучи членом якоїсь національної асоціації наукових журналістів.

 Це все, звичайно, звучить дуже захопливо, неймовірно-цікаво та фантастично, якби, повторюсь, це можна було б розвивати в нашій країні. Звісно, щодо мене студентки-журналістки, у якої, сподіваюсь, буде журналістське майбутнє, в тому ж таки майбутньому, і виникне бажання займатись чимось подібним. Можливо я зможу заснувати якусь асоціацію наукових журналістів, яка буде співпрацювати з загальнонаціональними спілками, бо саме популяризація і розвиток такої ланки залежить від нас з вами. Світ йде вперед. Хтозна, раптом через десятиліття британські вченні зупиняться зі своїми щоденними відкриттями, і  почнуть  досліджувати щось більш вагоме, а ми, в свою чергу писати, аніж слухати про те, як «Британські вчені підслухали розмову капусти з іншими овочами». (Мені от, до прикладу, не подобається підслуховувати чужі розмови) J

Публікація - це торгівля людським розумом

Публікація — торгівля 
Розумом людським. 
Бідність буде виправданням 
Витівкам брудним? —

Імовірно. Та з горища 
Краще б — вище хмар — 
Чистим — до Творця Святого, 
Зрадити ніж дар.

Злет думок Тому належить, 
Хто їх надиха, 
Думці тіло подарує 
Впевнена рука.

Стати гендлярем, продавши 
Милість неземну, 
Дух людський навік зганьбити — 
За яку ціну?
(с) Емілі Дікінсон

 Навіщо викладати думки на папері, якщо своїми переливами фраз можеш нашкодити великій кількості людей?  Хоча й буває навпаки, що це тільки в плюс, і це приносить лише користь. Але бідність – це не виправдання. Якщо Ти плануєш заробити трішки грошенят на своїх есе, сказаних, не подумавши про наслідки, коментарях, тих, які стосуються суспільства, то не забувай, що неодмінно спаплюжиш душу. За яку ціну, Ти готовий видавати в світ свої критичні думки, щоб Тебе більше не сприймали за людину?  На превеликий жаль, в всесвітній павутині, може висловитись кожен. Не те щоб це було настільки погано, але вже дуже забагато. Це приносить більше шкоди,  аніж потіхи. Розглянемо ситуацію: до Тебе приходить впливовий дядечко з кишенями набитих грошей, і замовляє у Тебе матеріал. Мовляв, напиши про мене так і так. Словом, зараз по-офіційному це звуть джинсою. Ти погоджуєшся на це. Розхвалюєш у своїх матеріалах певну людину, хоча всі навколо знають що вся ця «пурга»,  яку Ти констатуєш у своїх публікаціях – суцільна брехня. Видаєш це під Своїм іменем. І тут відбувається найцікавіше: ніхто навіть уваги не зверне на те, що той «дядечко» якимось чином Тебе підкупив, а на устах суспільства буде тільки Твоє ім’я. Якщо Ти вважаєш, що це швидко пройде, то Тебе потрібно з мого боку запевнити – це не закінчиться, і пам’ятатимуть ще довго.

 Якщо Ти отримав дар з небес для викладу своїх думок, то знай, що це лиш для хорошої справи. Цим потрібно вміти користуватись. Своїми публікаціями, особливо, якщо Ти авторитетна особа, скажімо, у сфері журналістики, повинен зрозуміти, яка на Тобі лежить відповідальність. Одне не правильне слово - і ти у прірві.

 Продатись задля того, щоб Тебе більше не сприймали у світі? Зажити слави блазня, або ще гірше -  гендляря? Свою думку, яка була призначена для користі суспільства, як розмінну монету кидаєш в небуття, думаєш, що самоутвердишся, а насправді, все полетить шкереберть.

«Дух людський навік зганьбити? За яку ціну?» 

Всі ми читали роман Стендаля "Червоне і Чорне". Я би хотіла поділитись з вами текстом, який написала не дуже давно, але у дуже цікавому амплуа: у формі листа до одного з персоніжів книги - Жульєна Сореля.

                        Вельмишановний месьє Жульєн!

 Пише до Вас листа мешканка 21 століття, яка вивчивши Вашу трагічну історію кохання, і вибором між шляхетністю та честолюбством, просто не змогла не донести до свою точку зору, себто, на сучасний лад. Так, як я народилась на майже 2 століття після Вас, я хотіла би провести паралелі між нашими епохами.

 Але для початку хочеться щоб Ви відчули мій глибокий жаль та співчуття, через Ваше важке дитинство. У моїй епосі високих технологій, наукових досліджень, і не менш освічених людей, як тоді, я все ж можу Вас зрозуміти. В новому тисячолітті ми спостерігаємо все більшу тенденцію, коли батьки не приділяють значної уваги своїм діткам, або ж просто не мають можливості забезпечувати їх належним чином. Все ж, на мою думку, дитині не потрібно будь що матеріальне, а потрібна любов та увага.

 В дитинстві Ви були білою вороною. Ви читали багато книг, і Вам це допомогло сформувати Вашу особистість. Ви марили гучними успіхами у світі, але вирішили стати священиком. Потрапивши у будинок пана де Реналя, двадцятирічним юнаком, Ви зуміли закохати у себе жінку, яка ніколи не кохала. Пані де Реналь, хоч була заміжньою за паном де Реналем, проте, не відчувала нових емоцій та відчуттів, а ж поки в її око не впав такий красень як Ви. Все було б прекрасно, як би Ви не намагались звабити її, а справді б відчували так палко і невинно, як мадам де Реналь. Коли у місто просочилась новина про Ваш таємний роман з дружиною мера, Ви просто на просто покинули місто, не турбуючись про залишене кохання.

 Нове місто, нові підкорення. Але це були пекельні місяці. Здавалось, що усі Ваші здобутки повинні були приносити Вам славу, а насправді лише віддаляли  Вас від інших. Так буває, коли ти отримуєш у чомусь славу, успіх, ти відчуваєш себе вищим, людиною вищого сорту, а навколишні люди відчувають себе уже й не такими потрібними для тебе.

 Мене дуже вразив Ваш вчинок, коли ви перед тим, як погодитись на посаду секретаря при панові де Ла-Молем, вчинивши шляхетно захотіли спершу зустрітись з пані де Реналь. Але приїхавши у місто, пробравшись вночі у спальню своєї коханої - Ви зустріли зовсім іншу людину. За час Вашої відсутності мадам де Реналь заглибилась у релігію, і зрозуміла як згрішила – вчинила перелюб. Ви й самі, Жульєне, повинні були це розуміти, коли зваблювали заміжню жінку, яка, крім того, ще й старша за Вас. У моєму світі це не є дивним. Над таким уже давно ніхто не думає. Їй вистачило одного погляду, як вона забула про усе, і знову віддалась почуттям. Порожнеча, яка не заповнювалась нічим протягом довгих місяців вашої розлуки, вмить наповнилась.  Це була лише ваша ніч перед довгою розлукою. Попереду був Париж.

 Вам знову це подобалось. Столиця. Велике місто. Нові досягнення. Ви секретар в одному з престижних домів Парижа. Ви бурхливо розвиваєте новий роман з донькою маркіза де Ла-Моля – мадемуазель де Ла-Моль. Пройшовши усі кола пекла, Ви все-таки домоглись справжніх почуттів від Матильди. У Вас майже все вийшло, і Ви б були одруженим, якби не злі язики донесли до батька Матильди, про вашу «інтрижку» з мадам де Реналь в усіх подробицях. Майже клявшись ще раніш у коханні до пані де Реналь, втративши здоровий глузд поїхали, захопили з собою зброю - Ви хотіли одного – помститись. А за що Ви хотіли помститись? За те, що зрадили мадам де Реналь? За те, що обманювали молоденьку маркізу? Ви вистрілили. Говорю з полегшенням, бо не влучили. Як Вам у голову таке прийшло? З вашого боку це не було шляхетно і благородно. Ви порушили усю святість вашого обраного життєвого шляху. Я раділа, коли дізналась, що Вас ув’язнили. Цього було слід очікувати. У цьому листі я не маю бажання переоповідати вам вашу історію, але просто не можу зупинитись. Це не лист засудження. У моєму світі такі історії трапляються дуже часто.

 Смертна кара. Як би Ви не вчинили цього замаху… Але все ж я Вам співчуваю. Коли сила кохання поєднується з ненавистю – це завжди втрата глузду. Останні дні Ви провели з пані де Реналь, бо щире кохання пробачить усе. Через три дні після вашої страти мадам віддала Богові душу. Вона кохала Вас до останнього.

 Нажаль, Ви ніколи не прочитаєте мого листа, і я не отримаю відповіді. Ми не познайомилось з Вами, і я ніколи не почую Ваших емоцій, щодо вашої розпачливої історії. Але я щаслива що написала Вам, навіть якщо мій лист залишиться без адресата.

Щиро ваша, гостя з майбутнього.

У пошуках омріяного світу

 Свобода слова – це право кожної людини на висловлення своєї думки. Свобода - найвища цінність. Без свободи  - ми ніщо. Цим, ми охоплюємо найвищий щабель, де маємо можливість висловлюватись, так як хочемо ми, і нам за це нічого не буде. Життя без рамок. Це справді можливо?

 Давайте зануримось у цікаву подорож країнами, відвідаємо кількох європейських мислителів, та дізнаємось більше про їх світогляд та бачення ідеальної держави, політикуму, та значень справжньої свободи слова.

 Політичні і правові погляди Джона Стюарта Мілля

 Джон Стюарт Мілль (1806-1873) –  англійський філософ, політичний економіст. Базуючись на розвитку утилітаризму, до якого він був схильний, зробив важливий внесок у розвиток політично-соціальних явищ.  У політичній теорії Міля можна виділити кілька рівнів: етика, соціальна та політична філософія, а також конституційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини - прагнення до щастя і зменшення страждання - є факт, який не підлягає доведенню за допомогою розуму. Найголовнішою концепцією у  житті, Мілль відвів правам людини.

Мілль писав: "Сфера індивідуальної свободи - це те, що безпосередньо стосується самого індивіда... Не є вільним те суспільство, якою б не була його форма правління, в якому індивід не має свободи думки і слова, свободи жити, як хоче, свободи асоціацій".

 Мілль також вважав, що держава не повинна заважати індивідам на вираження своїх особистих думок, і навпаки, вона повинна сприяти у цьому, та підтримувати дух суспільства.  Виступаючи за невтручання держави у сферу індивідуального життя особи, він разом з тим називає низку винятків, тобто, ті сфери, які держава може і повинна регулювати. Це: 1) захист психічно хворих та дітей; 2) гарантія договорів; 3) державний контроль за діяльністю акціонерних товариств і добровільних об'єднань; 4) регулювання трудових відносин, зокрема робочого часу в усій країні; 5) державна соціальна допомога, поряд з системою приватного благодійництва; 6) державна організація таких заходів, які вигідні всьому суспільству, якщо це не під силу для приватної ініціативи, зокрема організація наукових досліджень.

Крокуючи стежками думок ранніх мислителів, повернемось на 2 століття в минуле від Джона Мілля до його ж тезки  - Джона Локка.

 Джон Локк (1632-1704) – англійський філософ. Надавав велике значення філософсько-правовим поглядам. Закони, що приймаються державою, повинні відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не можуть повністю відмовитися від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, свободу і рівність.

 Джон Локк розрізняв лише 3 види законів: «Божі, цивільні (державні) та закони громадської думки, або репутації. У кожного закону — своя санкція. У Божого закону — нагороди і покарання в майбутньому житті; у цивільного — ті нагороди й покарання, що знаходяться в руках державної влади; примусова сила третього виду законів — похвала чи зневага»

 На більш ніж пів століття Джона Локка випередив не менш гідний називатись мислителем, якому ми завдячуємо за знаменитий, та не менш цікавий, твір «Левіафан…» - Томас Гоббс.

 Томас Гоббс (1588-1679) – англійський філософ. Основними інтересами були: політична філософія, етика та геометрія. На формування його ідей значною мірою вплинули Платон та Аристотель.

 З роками у Гоббса формуються особливі погляди державності, як демократія, якої дотримуються більшість країн сучасного світу. Погляди Гоббса щодо демократії будувались з погляду на античність. Все було просто: звичайна участь кожного громадянина у законодавств. За Гоббсом, античні автори, вихваляючи свободу, привчили людей захоплюватися бунтами і повстаннями. Гоббс вважав, що коли правильно їх розглядати, то свобода, яку вони вихваляють, — це свобода від чужоземного панування. Непокору цим пануванням у самій державі він засуджував, навіть коли вона видавалася цілком обґрунтованою.

   Гоббс допускав виняток з обов'язку коритися такому правлінню. Право самозбереження він вважав абсолютним, застерігаючи за підданими право самооборони, навіть проти монархів. Самозбереження у Гоббса — причина заснування урядів. На цій підставі Гоббс вважав, що людина має право відмовитись іти на війну, навіть якщо до цього її закликає уряд. Цього права не визнає жоден із сучасних урядів. Опір такій владі дає привід на самооборону. Виходить кумедно, бо опір задля оборони когось іншого завжди вважається злочином.

 Гоббс вирізняє три типи держави:

1) влада — зібрання і кожний громадянин має право голосувати (демократія);

2) влада зібрання, але лише деякі мають право голосувати (аристократія);

3) верховна влада тільки у одного (монархія).

 Де-факто, Велика Британія завдяки такому нахилу до системи правління, яке було закладено ще з епохи Середньовіччя, зберігається до сьогодні. Саме монархія зберігає особливість і культурну спадщину, все, чим може пишатись сьогодні Об’єднане Королівство.

 Вчення Гоббса залишило за собою великий вплив у політичному та соціальному напрямі. Взагалі, опираючись на думки британських філософів, можна знайти спільну ниточку. Ця ниточка – свобода. Усі люди рівні, усе суспільство повинне вирішувати подальше майбутнє держави, адже ця держава безпосередньо створюється для суспільства.

 «Воля — це не що інше, як залишки жадання або відрази, що зосталися в роздумах. Отже, вона нічим не відрізняється від жадання або відрази, просто у конфліктній ситуації це ніби сильний їх вияв» - говорив філософ.

 Звичайно думки англійських мислителів сплітаються в одну смужку, і ми помічаємо спів падіння у розумінні понять «держава» та «свобода». А тепер цікаво дізнатись думку інших представників європейського Просвітництва, оскільки ми дуже затримались на острові, то дізнались більше про ідеї Англії та її жителів. Те що було й потрібно. 

 Жан-Жак Руссо ( 1712-1778) – французький філософ, письменник, композитор.

 Як не дивно, західна частина світу поділяла одну думку, таку ж, як до прикладу записано у Конституції України, стаття 5: «Єдиним джерелом влади в Україні є народ». За твердженнями Руссо, єдиним носієм суверенітету держави повинен бути увесь народ. Свобода – була найголовнішою для мислителя.

 Оскільки і ми поділяємо думки усіх вище названих філософів, про те, що усі люди рівні, Руссо називає моменти розподілу приватної власності. Таким чином, з’являється розмежування на багатих і бідних.

 Мандруючи віртуальними стежками, ми опиняємось у Німеччині. І познайомилось з одним геніальним мислителем-діалектиком – Георгом Гегелем (1770-1831)

 У самому загальному вигляді, філософія права Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, що ґрунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це означає, що витоки права і його критерій він намагається відшукати в людській свідомості. Порівнюючи закони природи і закони права, він відзначає, що мірило природи знаходиться поза нами, а закони права - «це закони, що йдуть від людей».

Людина, вважає Гегель, «всередині себе володіє масштабом правового», «його внутрішня сутність завжди говорить йому, як має бути, і він в собі самому знаходить підтвердження або не підтвердження того, що має силу закону» З принципу суб'єктивності Гегель виводить і нормативну силу права: «У законах права припис має силу не тому, що воно існує і кожна людина вимагає, щоб воно відповідало його власним критерієм»

 На відміну від більш перехресних думок попередніх мислителів, Георг Гегель переймався теорією Всесвіту, і думки у нього пливли більш абстрактніше. Звичайно, як і більшість він надавав значення тому, що на чолі держави має бути народ, і не через те, що ті чи інші громадяни цієї держави, а й тому, що вони просто мають людські особистості, а ще точніше – якості. І, звичайно, про свободу слова тут у нього не йдеться, бо це і так зрозумілий для усіх факт: свобода слова вимагає вільного розмаху крил, кожен повинен висловити свою точку зору, і це ніким не повинно бути оскаржено.

 Ми вийшли на фінішну пряму нашої мандрівки країнами Європи. Підсумовуючи погляди на свободу й державність західних філософів, можна зрозуміти, що держава не повинна переступати межі особистої свободи індивіда, в залежності від того, наскільки державу можна називати достойною. Перемога такої держави складається у самовдосконаленні суспільства, для якого ця держава й існує. На сучасний лад, джерелом влади є і залишатиметься завжди народ. Народ розбудовує державу, а відтак,  держава має робити певні кроки на зустріч своїй нації – давати стимул, допомагати та розвивати сімейні цінності, патріотичні настрої, а також не ділити людей на сорти.

 Філософи доби Просвітництва і не тільки, чітко розуміли, і бачили державність такою, яку й до сьогодні значною мірою, зуміли  зберегли на певних материках світу. Прийде час, і весь світ буде в гармонії і достатку, де буде відчутний запах свободи. Справжньої.

Новелла "Повінь". Еміль Золя

Життя – як бумеранг

Якби Еміль Золя жив у часи, коли тривала Велика Французька революція, без сумніву вона закінчилась б швидше, адже перемога інтелектуальної еліти над владою, була відчайдушним кроком до участі у політичному житті Франції.

 Проте, у різниці більш ніж сорока років, після політичної «повені» у Франції, Еміль все ж таки проявив себе. Справа набула резонансу, коли він опублікував в газету відкритого листа зі звинуваченнями до тодішнього президента Фелікса Фора. Йому навіть довелось залишити країну.

 Але ми відкриємо для себе творчу сторону відомого письменника, і познайомимось з оповіданням-новелою «Повінь». Новела 1880 року де за основу взята річка Гаронна, охоплює дві країни: Францію та Іспанію. Головним героєм оповідання представлений сімдесятирічний Луї Руб’є, який близько чотирнадцяти років бовтався у злиднях, маючи невеликий шмат землі, ще місяць тому він був найзаможнішим фермером у всьому кантоні.

 На своєму клаптику землі з ним жив також його брат П’єр, сестра Агата, син Жак з дружиною Розою, та трьома дітьми – Еммою, Веронікою та Марією. Як наголошував сам Луї: «Якщо в сім'ї дружба і згода, добре жити і померти там, де ти виріс.» На фермі звідусіль лунали пісні, погода сповна сприяла хорошому  урожаю,  П’єр  розповідав цікаві історії, тітонька Агата випікала свої фірмові булочки, словом, життя було схожим на рай. Луги, які були поблизу Гаронни, у травні місяці обросли гарними посівами хліба та виноградників. Все в родині Луб’є йшло на славу, і вони нічого уже не потребували. Луї думав над тим, що вибудувати ще один поверх свого дому, так як внуки уже підростали, і для них потрібно було більше місця. Часто жартували над своїм колишнім життям у скруті, і Луї думав, що, напевно, догодив якомусь святому, бо все у нього йшло добре. Навіть коли була жахлива погода, яка могла б зашкодити урожаю, вона закінчувалась там де починались посіви. Але так тривало до останніх подій. Новоспечений залицяльник Вероніки, Гаспар, прийшов на обід до сімейства Руб’є, щоб ближче познайомитись з родиною. На тет-а-теті з Луї розмовляючи про таке-сяке, зайшла розмова про найважливіше, що турбує жителів села більше, навіть за родинні клопоти – про погоду. Гаспар почав розмову, що у верхів’ї річки Гаронни вже більше як два дні йде проливний дощ, і поступово рівень води у річці зростає. Луї сказав, що нічого не станеться, бо Гаронна служила для них завжди «хорошою сусідкою». Та під вечір вони уже почули нестримний крик про те, що Гаронна «піднімається». Почалась повінь. Вода дійшла до рівня вікна першого поверху.

«Загинув урожай,  затонула худоба - за кілька годин ми позбулися всього свого багатства!» - нарікав Луї.  Вся ця метушня, яка сталась протягом кількох абзаців описаних в оповіданні, змусила пришвидшити серцебиття, і хвилюватись за головних героїв.

 Повінь обернулась для всіх новоявленим жахом. Смерть не оминула двох покоївок, яких понесло течією, і їх ніщо не могло вже врятувати. Уявляєте собі повінь з розміром у двоповерховий будинок? Коли дах вже здається невеличким острівцем як у Карибському морі. Зараз всіх хвилює лише одне – вижити.

 Життя така річ: щось дарує на певний час, а згодом потрібно повертати борг. Луї залишився в живих, і лише він. Повінь забрала усіх його близьких. Залишила без урожаю, худоби, але це все ніщо порівняно з тим, що життя відібрало у нього найдорожче, і фактично залишило його без сенсу на подальше життя. В ту ніч було знищено близько двох  тисяч будинків, Богові душі віддало порядку семиста людей. Життя зіграло з ним в бумеранг.

Щоб відчути усі переживання та поспівчувати героям, ви зможете лише прочитавши повністю оповідання. Раджу. 

Кожна держава, що дбає про своє майбутнє, мусить давати своїм меншинам повну змогу розвивати свої літературні мови.

Зараз кожного з нас довбе мозок мовне питання. Тому не дивно, що однією з тем на журфаці з предмету "Українська мова і політика" я обрала саме цю. Вирішила таким чином оновити свій блог, і викласти свої думки. 

Україна – країна багатьох національностей. Але мова – має бути одна.

 На мою думку, найголовніший обов’язок кожної держави – всіма можливими силами дбати за розвиток спільної для всіх племен літературної мови, як найміцнішої ланки для духовного об’єднання нації. Оскільки свої обов’язки перед мовою держава виконує через школу, церкву, пресу, уряди, суддів, театр, кіно, радіо, то вони зобов’язані вживати добру літературну мову.

 Можна продемонструвати наглядний приклад на нещодавніх подіях. У нас завжди була, є, і буде проблема з мовою. Україномовний, хоче, щоб всі розмовляли на українській. Росіянин в свою чергу претендує на те, щоб не утискали його мову. 

«Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається» - Народне прислів’я

 Кожна країна має свою мову. Те що у нас проживає близько 11 млн. російськомовних громадян, не робить для них честі впроваджувати російську як другу державну. Чому ми цього не хочемо? Тому що знаємо, якщо дати волю російській мові, то все навкруги стане проросійським. На державному рівні, де усе повинно бути проукраїнським, зазначу, не лише тому, що офіційною є українська, вмить, навіть не помітивши, україномовні громадяни опиняться у мовних кайданах.

 Ми титульна нація, яка з’явилась не 23 роки тому, як думають українські шовіністи, а як стверджують наукові дослідження – близько 45 тис. років тому. Не можна не згадати той факт, коли Київська Русь розвивалась духовно, будувались собори, церкви, на місці нинішньої Московії були ліси та болота. Московія, (ну бо Росії, етнічних росіян, в принципі немає) історично отримала важіль «великої імперії», яка по суті була великою по вбивствах та насильствах. Брудною імперією, яка хотіла рівнятись на Захід, і у всьому копіювала Європу. Але повернемось до питання «языка і мови». Усі байки про: «Нам не важливо якою мовою ми розмовляємо, головне що ми єдині», така ж дурня, як і те, що «Росія – наш братній народ». Нестерпно таке слухати. Ти громадянин України, то говори на українській. Ти представник держави. Не дивно, що до подій ЄвроМайдану, світ не знав про Україну, ще й говорили, що ми частина Росії. От ніби то говориться про те, щоб задля кращого майбутнього держави, потрібно розвивати літературні мови меншин, які проживають на території, то постає питання: «А що тоді буде з нашою мовою?». Ми почнемо розвивати мови меншин, а про нашу хто попіклується?

 Українська мова пережила134 заборони. Відцуратись від неї? Від тої солов’їної мови, яка плекала тебе змалку?

     «Бог створив народи різними і рівними. Він наділив кожного з нас не тільки розумом, але й призначив бути представником тої чи іншої нації, народу, зі своєю мовою і національною культурою» – (Нурмагомед Гаджиамедов, професор, декан факультету дагестанської філології ДДУ)

 Дбати про майбутнє держави потрібно тільки з офіційною, державною мовою. Дозволити, щоб країні панувало одразу кілька мов – це знищення усього. Це не буде вже одна держава, це не буде майбутнє одного народу. Розвивати? Так, будь ласка. Але усе, що стосується державного рівня, лише одною – українською.

«Нападати на мову народу – це означає нападати на його серце» - Г. Лаубе

 І знову тут треба повернутись до подій, які відбувається сьогодні. Ми спостерігаємо ситуацію, і чуємо, як російськомовні українці, уже дуже давно, і не так «м’яко» натякають, ніби то, їх «язык» утискають. Як на мене, то скоріш треба хвилюватись за українську, бо як почати моніторити, де і що подається якою мовою, від телебачення до книг, то знову виникає запитання: «Чи справді йде тиск саме на російську, а не українську?». Чому ми маємо йти на поступки, й тим самим в 21 столітті знову поставити під загрозу нашу солов’їну?

У нас є один скарб української нації – українська мова. Вийшовши на фінішну пряму у своїх роздумах, я дійшла висновку, що нам потрібно розвивати і популяризувати українську мову, бо лише в ній наше майбутнє.