Черга до музею

 

 Як часто Ви покидали музей з хорошими враженнями? Ми звикли вважати, що дуже нудно слухати одвічну оду походження кожного портрету, картини та інших експонатів, ще й з вуст монотонного музейника або екскурсовода. Переглядати дуже старі і запилюжені артефакти, документи, які ледь-ледь збереглись, інколи буває цікаво, але це рівноцінно ті й же нудоті, яка тебе постійно переслідує. Але ж за цим ми і приходимо до музею. (Це я не про нудоту). В шкільні роки дітей намагаються здебільшого залучати до походів у різного виду музеї, будь-яких екскурсій що все ж схоже на музей, і слухати-слухати-слухати історію. З одного боку це дуже розвиваюче і захоплююче, а з іншого, коли проходить надто багато часу після отриманої інформації, - повна відсутність накопичених знань та вражень. Принцип такий:  «В одне вухо влетіло, в інше - вилетіло». З шкільної парти навряд чи згадається щось, що чітко закарбувалось в ясній голові з усіх незліченних природничих, історичних, культурних, археологічних пам’яток. Тоді не акцентувалась своя увага, сприйняття,  серйозність на предметі розповідей, якоїсь тітки або дядечка, які ж таки до блювоти, самі того не підозрюючи, водили по залах і дуже подовжено вели свою оповідь. В такий момент відчуваєш, наче тебе залишили після уроків і тільки чекаєш як би скоріше минув час, де, нарешті, ти кулею полетиш додому. 

 В університетські роки, оперуючи тим, що всі музеї які тільки можна в місті, я вже обходила і все почула, при тому, що таки в голові вітер гуляє і я не пам’ятаю нічого з них, я продовжую пишатись тим, що мене нічого не здивує, бо хоча б, суто візуально і десь там з глибин підсвідомості я щось згадаю.

 Не думала і не гадала, що на четвертому році навчання мене спіткає доля повернутись до тих просочених стародавністю, історією, важливістю, надбаннями, стін. І де Ви гадаєте це сталось? Не дарма я згадала про університет, адже це був саме «Музей Університету». Постійно поспішаючи у людних коридорах, а й інколи навіть взагалі не проходячи з того боку, я все ж знала де знаходяться ті двері, які ще переді мною не відкривались. І ось, не без заохочення і допомоги у цьому викладача, я опинилась у просторій, величезній кімнаті, де все справді було на своїх місцях. Експонати не тиснули на мене своїми епохами, «розумом», вічністю. Навпаки здавалось, що серед того я наче риба у воді. А це ж лише музей, який розповів мені про університет. Це ще більше додавало сил і терпіння до зустрічі, відтворюваним ще з дитинства в голові, музейником, який розпочне дивний монолог з сухістю у словах і ця сухість буде поїдати й мене. «Не тут то и было» - кажуть друзі-росіяни.

 Першочерговість знайомства з милим на вигляд і зовсім не дивакуватим дядечком відбувалась в невимушеній обстановці, з гумором і запитанням: «А скільки часу у Вас є?». Взагалі не розумію як можна було завершити за хвилин 40 «проходку» про всіх століттях університету, але це реально, якщо говорити дуже стисло і по темі. Так, саме стисло і по темі, що дуже бракує сучасним краєзнавцям і тому подібне. В такий спосіб є шанс самим не перетрудитись у розумовому штурмі аби викласти з голови усе й побільше, тим самим зберігати слухачів в тонусі, проштовхуючи у свою інформацію нотки гумору. При тому, що гумор не специфічний і легко сприймається.

Ректори

 «Знайомство» з ректорами університету таке ж хвилююче, як і , мабуть, перед прийомом в британської королеви. Цікаво розглядати їхні чудові портрети і їх не менш фешенебельний вигляд, на той час, навіть якщо про нікого з них не знав. Після цього ми уже отримали у них дозвіл на ознайомлення з іншими загадками та секретами цього місця. Починаючи з 17-го і завершуючи 21-м століттям, я помітила суттєвий контраст, коли все по залу набувало окрасу і барв, щоразу дивлячись з століття у століття, наче подорож з минулого в майбутнє. Я мало не вперше відчула задоволення від того, що перебуваю і знаходжусь саме там де потрібно і що найголовніше – це мені подобається!

 Час від часу, звідусіль, від безкінечно голосних спудеїв університету я чула ті ж нескінчені розголоси і враження від нашого музею. Після відвідин він став і моїм, адже я стала частиною його. Складалось хитке і не постійне враження, що невже цей музей настільки вражає своєю крутістю, що не поступається усім іншим? Але тут річ у тому, що будучи дітьми, нам не хотілось слухати будь-що, а тим паче йти кудись окрім стадіону, «бутки» з всякою всяченою, де можна було витратити кілька гривень на шоколадні батончики, жуйки, солодку воду, чіпси, сухарики і т.д. Здебільшого в очах дітей екскурсія була черговою можливістю піти у різні магазини по дорозі, допоки вони дійдуть до пункту істинного призначення. Зараз згадуючи про це, усе видається таким комічним і хочеться зробити жестами усім відомий «face palm». Але це дитинство. 

 Сьогодні, будучи уже серйозними і майже дорослими людьми, наше завдання просте: не лінуватись а поставити перед собою правильні цілі та пріоритети, бо ми повинні розвиватись, шукати і знаходити щось нове, не забувати про минуле, бо воно вічне, живе лише в наших спогадах та пам’яті, але знати що воно ніколи вже не повернеться в попередньому вигляді, бо наш час творити нове. Ми щоразу розуміємо світ все краще, хоча інколи здається, що й взагалі ніколи його не розуміли. Від нашого покоління надто багато залежить. Аж настільки, щоб відвідувати ті ж музеї, театри, виставки, фестивалі, галереї, книжкові форуми – це те що потрібно нам, майбутнім зрілим людям, щоб бути гідними свого життя, адже інтелектуальність, освіченість, мудрість – той фундамент з якого створюється людина. Від цього нам буде простіше, та й жити ми будемо якісніше.