Черга до музею

 

 Як часто Ви покидали музей з хорошими враженнями? Ми звикли вважати, що дуже нудно слухати одвічну оду походження кожного портрету, картини та інших експонатів, ще й з вуст монотонного музейника або екскурсовода. Переглядати дуже старі і запилюжені артефакти, документи, які ледь-ледь збереглись, інколи буває цікаво, але це рівноцінно ті й же нудоті, яка тебе постійно переслідує. Але ж за цим ми і приходимо до музею. (Це я не про нудоту). В шкільні роки дітей намагаються здебільшого залучати до походів у різного виду музеї, будь-яких екскурсій що все ж схоже на музей, і слухати-слухати-слухати історію. З одного боку це дуже розвиваюче і захоплююче, а з іншого, коли проходить надто багато часу після отриманої інформації, - повна відсутність накопичених знань та вражень. Принцип такий:  «В одне вухо влетіло, в інше - вилетіло». З шкільної парти навряд чи згадається щось, що чітко закарбувалось в ясній голові з усіх незліченних природничих, історичних, культурних, археологічних пам’яток. Тоді не акцентувалась своя увага, сприйняття,  серйозність на предметі розповідей, якоїсь тітки або дядечка, які ж таки до блювоти, самі того не підозрюючи, водили по залах і дуже подовжено вели свою оповідь. В такий момент відчуваєш, наче тебе залишили після уроків і тільки чекаєш як би скоріше минув час, де, нарешті, ти кулею полетиш додому. 

 В університетські роки, оперуючи тим, що всі музеї які тільки можна в місті, я вже обходила і все почула, при тому, що таки в голові вітер гуляє і я не пам’ятаю нічого з них, я продовжую пишатись тим, що мене нічого не здивує, бо хоча б, суто візуально і десь там з глибин підсвідомості я щось згадаю.

 Не думала і не гадала, що на четвертому році навчання мене спіткає доля повернутись до тих просочених стародавністю, історією, важливістю, надбаннями, стін. І де Ви гадаєте це сталось? Не дарма я згадала про університет, адже це був саме «Музей Університету». Постійно поспішаючи у людних коридорах, а й інколи навіть взагалі не проходячи з того боку, я все ж знала де знаходяться ті двері, які ще переді мною не відкривались. І ось, не без заохочення і допомоги у цьому викладача, я опинилась у просторій, величезній кімнаті, де все справді було на своїх місцях. Експонати не тиснули на мене своїми епохами, «розумом», вічністю. Навпаки здавалось, що серед того я наче риба у воді. А це ж лише музей, який розповів мені про університет. Це ще більше додавало сил і терпіння до зустрічі, відтворюваним ще з дитинства в голові, музейником, який розпочне дивний монолог з сухістю у словах і ця сухість буде поїдати й мене. «Не тут то и было» - кажуть друзі-росіяни.

 Першочерговість знайомства з милим на вигляд і зовсім не дивакуватим дядечком відбувалась в невимушеній обстановці, з гумором і запитанням: «А скільки часу у Вас є?». Взагалі не розумію як можна було завершити за хвилин 40 «проходку» про всіх століттях університету, але це реально, якщо говорити дуже стисло і по темі. Так, саме стисло і по темі, що дуже бракує сучасним краєзнавцям і тому подібне. В такий спосіб є шанс самим не перетрудитись у розумовому штурмі аби викласти з голови усе й побільше, тим самим зберігати слухачів в тонусі, проштовхуючи у свою інформацію нотки гумору. При тому, що гумор не специфічний і легко сприймається.

Ректори

 «Знайомство» з ректорами університету таке ж хвилююче, як і , мабуть, перед прийомом в британської королеви. Цікаво розглядати їхні чудові портрети і їх не менш фешенебельний вигляд, на той час, навіть якщо про нікого з них не знав. Після цього ми уже отримали у них дозвіл на ознайомлення з іншими загадками та секретами цього місця. Починаючи з 17-го і завершуючи 21-м століттям, я помітила суттєвий контраст, коли все по залу набувало окрасу і барв, щоразу дивлячись з століття у століття, наче подорож з минулого в майбутнє. Я мало не вперше відчула задоволення від того, що перебуваю і знаходжусь саме там де потрібно і що найголовніше – це мені подобається!

 Час від часу, звідусіль, від безкінечно голосних спудеїв університету я чула ті ж нескінчені розголоси і враження від нашого музею. Після відвідин він став і моїм, адже я стала частиною його. Складалось хитке і не постійне враження, що невже цей музей настільки вражає своєю крутістю, що не поступається усім іншим? Але тут річ у тому, що будучи дітьми, нам не хотілось слухати будь-що, а тим паче йти кудись окрім стадіону, «бутки» з всякою всяченою, де можна було витратити кілька гривень на шоколадні батончики, жуйки, солодку воду, чіпси, сухарики і т.д. Здебільшого в очах дітей екскурсія була черговою можливістю піти у різні магазини по дорозі, допоки вони дійдуть до пункту істинного призначення. Зараз згадуючи про це, усе видається таким комічним і хочеться зробити жестами усім відомий «face palm». Але це дитинство. 

 Сьогодні, будучи уже серйозними і майже дорослими людьми, наше завдання просте: не лінуватись а поставити перед собою правильні цілі та пріоритети, бо ми повинні розвиватись, шукати і знаходити щось нове, не забувати про минуле, бо воно вічне, живе лише в наших спогадах та пам’яті, але знати що воно ніколи вже не повернеться в попередньому вигляді, бо наш час творити нове. Ми щоразу розуміємо світ все краще, хоча інколи здається, що й взагалі ніколи його не розуміли. Від нашого покоління надто багато залежить. Аж настільки, щоб відвідувати ті ж музеї, театри, виставки, фестивалі, галереї, книжкові форуми – це те що потрібно нам, майбутнім зрілим людям, щоб бути гідними свого життя, адже інтелектуальність, освіченість, мудрість – той фундамент з якого створюється людина. Від цього нам буде простіше, та й жити ми будемо якісніше.  

Планетне окультурення

 Сама по собі планетна система Сонця вивчена практично дуже добре. І не тільки методами спостережної астрономії, а й прямими дослідженнями за допомогою міжпланетних автоматичних станцій. Як вона влаштована, ми знаємо. Але от як уявити себе, як «живу матерію», в планетній культурі можна не одразу і це потребує глибокого дослідження. Оскільки відомо, що люди населяють лише Землю, а всі інші наближені і сусідні планети від Сонця не налічують наявність і присутність будь-яких живих форм, хіба що, мабуть, так званих інопланетян, які так підкорили серця землян, яким хочеться вірити в існування інопланетних сил. Проте, мені як представнику лише однієї планети Земля, все ж можна підтримати фантазії і факти щодо того, яким буде наше життя з приходом наступних століть.

 Науковець зі світовим ім’ям у галузі теоретичної фізики – доктор Мічіо Кайку у своїй книзі «Фізика майбутнього» наводив дуже багато прикладів про людей, які внесли вагомий внесок у історію планети з літературознавства, мистецтва, культури і показав, як це стало, або й ще може бути пророчим. До прикладу, художник, мислитель та провидець Леонардо да Вінчі наприкінці 15 ст. накреслив точні схеми механізмів, що згодом заполонили небо: макети парашутів, гелікоптерів, дельтапланів та навіть літаків. Однак на той час його літальним апаратам бракувало одної важливої деталі: двигуна потужністю хоча б в одну кінську силу, а той з’явився аж через 400 років. А видатний письменник Жуль Верн здійснив свій найамбітніший проект. Написавши пророчий роман «Париж у 20 ст.», застосувавши усю силу свого надзвичайного таланту щоб передбачити наступне століття.

 Зараз у 21 столітті додам у приклад ще одного письменника, якого безперечно також назвуть провидцем – Рея Бредбері. Якщо взяти за основу кілька його книг, такі як «451 градус за Фаренгейтом» та «Марсіанські хроніки», і з певними новими відкриттями щодо Марсу, то хтозна чи за сотню років Марс населятимуть земляни, які відправлятимуться у подорож, аби розвідати обстановку планети, а то й і взагалі народжуватимуть уже нових планетних дитинчат – марсіан. Поки що уявити себе в планетній культурі вкрай важко. Від нас в 2015 році зараз може залежати лише підтримка нашої планети від екологічних катастроф, які все ж стануться.

Мічіо Кайку стверджує:

 «Якщо ми не скотимося в хаос і безумство, то через 100 років перехід до планетарної цивілізації неминучий: це кінцевий продукт дії потужних, невпинних сил історії та технологій, що не підлягають нічиїй владі».

       

«До 2100 року, ми, на подобу міфічних богів, зможемо маніпулювати предметами лише силою нашого розуму. Комп’ютери, беззвучно читаючи наші думки, виконуватимуть наші бажання. Ми зможемо переміщати предмети самою думкою – здобудемо телекінетичну силу. Ми створимо досконалі й продовжимо тривалість нашого життя. Крім того, ми зможемо створити форми життя, яких на Землі ще ніколи не бувало»

(якщо вони вже зараз не створюються у таємних лабораторіях світу)

 На нас чекає дуже багато попереду. Якщо ж поринути у значні зміни, які нас очікують, то жаль, що багато з нас їх не побачать, проте наші майбутні покоління обов’язково зустрінуть їх і не факт, що доєднаються до їх створення.   Зараз ми живемо звичайним ритмом життя, думаючи і вирішуючи свої проблеми і жодним чином не замислюємось що ж може статись найближчим часом та скільки нового і дивовижного на нас чекає. Ми повинні вчитись не бути байдужим, на усе звертати свою увагу та працювати, якщо не на благо усіх планет в Сонячній системі, то хоча б на благо рідної Землі. 

Війна за слово

 Українська боротьба за своє слово має доволі важкий, нелегкий та довгий шлях. Далекий початок беремо ще з 17 ст., коли за наказами царів, окремого польського сейму були провадженні заборони на українське слово, натомість встановлення своїх мов на наших територіях.

 Така «війна» набула широкого масштабу вже у 18 столітті, де український народ та інтелігенція зіштовхнулись з найбільш відомими до сьогодні ухваленнями та рішеннями: наказом царя Московії Петра 1 про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів з церковних книг, через кілька років наказ уже іншого наступника Петра 1 – Петра 2 – про перепис з української мови на російську всі державні постанови та розпорядження. А у 1763, указом Катерини 2, Києво-Могилянка була змушена припинити викладання українською мовою.

 Здавалося, що може бути вже настільки нестерпнішим та неприпустимим для нашого рідного слова, яке так відчайдушно намагались знищити з пам’яті віками. Проте, це був лише початок великого вибуху.

 Початок 19 ст. зустрів нас тиском поляків, які з неабияких своїх амбіцій запровадили на Західній Україні навчання в школах виключно польською мовою. Далі прямувала реорганізація освіти на Правобережній Україні на імперських засадах з боку Московії. Ще пізніше, у 1847, – розгром та викриття Кирило-Мефодіївського братства, жорстоке переслідування української мови та культури, а також заборона видання українських митців: Шевченка, Куліша, Костомарова, та ін.

 1863 рік також не приносить нічого доброго, а навіщував лише найпопулярніший та найпотужніший з указів  - Валуєвський циркуляр. В ньому йшлося про зняття цензурування на друк україномовної літератури: «Ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може».

 Далі, через десяток років його наздогнав прототип – Емський указ. У нього більш ширше розкривалась заборона друкування та заборона ввозу з-за кордону україномовної літератури, заборона сценічних вистав, а також друкування текстів під нотами, тобто народних пісень. І так до кінця 19-го століття Україна спостерігала винищення свого найсвятішого, своєї «зброї», своєї солов’їної, свого прихистку у цьому світі. В навздогін Емському указу пішли його брати менші: заборона вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами (1888), заборона перекладати книжки з російської на українську (1892), видавати українські книжки для дітей (1895).

 Від початку і до кінця 20 ст. що кілька років виходили все нові та нові укази про заборону української мови в будь-якому аспекті. Це заборона царя Михайла 2 про відзначення 100літнього ювілею з дня народження Т.Г. Шевченка, та заборона української преси. Доба Сталіна (1933) про припинення «українізації» (це також і періоди Голодоморів). Найвідоміша операція «Вісла» -  розселення частини українців з етнічних земель «урозсип».  А починаючи з 70-х років, під егідою ЦК КПСС розпочалось повномасштабне полювання за українською мовою. Захист дисертацій – виключно російською; вдосконалення вивчення мови  - російської; підвищення зарплат вчителям російської мови, порівняно з українськими; закріплення російської як загальнодержавної;

 І нарешті - останнє прийняття перед розвалом СРСР: 1990 рік. Ухвала Верховної Ради СРСР закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

 Насправді, дуже багато болю було завдано Україні московітами, царями, та прихильниками тоталітаризму. Український народ боровся до кінця, і виборов собі Незалежність, де продовжує популяризувати українське слово. До сьогодні, в 21 ст., повертаються відголоски минулого, і чомусь нам присікають гноблення російської, наче це ми її катували 4 століття поспіль. Ми це все пройдемо, і якщо потрібно – будемо боротись до кінця.

 Українське слово не вмре, українська пісня лунатиме, українська п’єса житиме і сходитиме зі сцени українських театрів, навчання і популяризація всього українського розійдеться світом.

 Ми до цього готові, бо любимо. Любимо своє та поважаємо інше. Ми будемо боротись у цій «Війні за слово» до самого кінця.

  Зрештою, за своє націотворення покладено немало життів, аби ненька Україна жила, і жило ЇЇ дорогоцінне слово. Ми це пам’ятатимемо.