ПЕРШІ КРОКИ, АБО НАВІЩО Я ХОЧУ СТАТИ ЖУРНАЛІСТОМ

 У 5 років, переді мною відкрився новий світ. За словами батьків, я дуже любила ставити в шеренгу свої іграшки, або тих, хто принаймні, був схожий на людину – ляльок Барбі. Вони частенько знаходились під прицілом мого пульта від телевізора, і «слухали» усі мої курйозні, дитячі запитання, на тему суконь, Кена і т.д. Це була моя розвага, за яким я не помічала часу, і нікого не слухала, а сиділа на ліжку, і продовжувала на ходу придумувати запитання в контексті уже доволі серйозних слів, як для дитини. Це не раз підтверджувала моя мати. Тоді, я уявити не могла, і не розуміла, що я в цей момент «практикую» журналістську майстерність. 

Згодом, уже навчаючись в початкових класах, я непомітно для себе, взявши до рук тижневик «Високий Замок» (одна з перших газет, яку я почала читати в дитинстві, і до сьогодні), не розуміючи про що вона, розгорнула, і почала читати усе від першої шпальти, і до останньої новини. Пригадую, у мене було велике, чорного кольору радіо, польського виробництва, яке вже тоді майже не працювало, але досі стоїть, як раритет, у мене вдома. Так от, не уявляю, як вийшло, але це радіо, в моїх очах, зіграло роль телевізійної камери. Ось тепер стало зрозуміло, що це виникало на підґрунті того, що я почала дивитись новини ТСН, доволі  ранньому віці.  Журнальний столик, радіо(відеокамера), газета, і ручка у моїй руці. Для мене ручка, була головним атрибутом, ні ж той самий носій інформації. Було таке відчуття, ніби у тебе в руках, весь світ, уся влада.

Уже в старшій школі, про усе це, я забула, як страшний сон. Тоді, було в тренді, викладати, бути вчителем. Думаю, усі дівчата це проходили. Ось такий переломний момент у мене стався, що я геть забула про газети, про те радіо, яке з сумом стояло і припадало пилом, на яке я навіть не хотіла дивитись, адже у мене тоді відкривались «педагогічні» здібності.

Зараз усе позаду. Я повернулась до справи, яку так обожнювала в дитинстві. Я поступила в університет, на факультет журналістики, щоб здійснити свою мрію. Не було і дня, щоб я не думала про те, навіщо я хочу стати журналістом. Для тієї дитини,  яка залишилась в минулому, не було уявлення, яка журналістика на смак, і я теперішня, ще не спробувала і не відчула й досі. Це всього на всього перші кроки.

Навіщо я хочу стати журналістом. Під цим, домінуючим словом «навіщо», варто замислитись, адже це «навіщо» уособлює, на мою думки, певні аспекти, які потрібно вжити до цього слова. « Щоб розповідати людям правду, коли цього не робить влада?» «Чи можливо, народу потрібно розплющувати очі, і приводити до тями, щоб вони побачили, що коїться навкруги?». Дуже цікаво, але банально. На сьогоднішній день, за роки незалежності України, це вельми банальні речі. 

Журналістика – це професія, яка на великих відстанях зазирає у кожний куточок планети.

І знову в думках це слово «навіщо». Нарешті я знайшла відповідь. Щоб стати освіченою людиною у суспільстві. Щоб захищати інтереси своїх громадян, допомогти, зрозуміти і почути, тих людей, які будуть потребувати саме твоєї допомоги. Не допустити того, щоб країну продовжували «ґвалтувати», і безжалісно витирати ноги об святу землю, мою рідну землю, з якої ми вийшли, і в яку повернемось. Я хочу знайомити інші країни з своєю культурою, цінностями, традиціями. Одне з досягнень буде те, що ти зміг так вплинути на людину, що вона прагне заговорити з тобою на твоїй же мові.  Внести свій вклад в історію журналістики, де майбутні студенти, будуть вивчати мої праці, і для яких я буду взірцем, і яку будуть наслідувати.  Я хочу стати політологом, сконцентрувати максимально свою увагу, і присвятити життя саме політиці.  Мені хочеться, щоб до моєї думки, як експерта, прислухались усі. Для цього потрібні колосальні знання, талант, який я буду розвивати упродовж життя. 

Кажуть, що людину не можливо навчити писати. Але функціонує й інше твердження, що майже кожен може писати статті, публікації, вірші, та будь-що. І що це все означає? Чи можна вважати, що вони в ці моменти відчувають душею, і серцем? Звичайно. Людина, яка запланувала собі, щось написати, з впевненістю вірить, що це вийде цікавим. Так, безумовно. Я теж в це вірю. Головне – тиша, і світлі думки, навіть якщо у тебе, не виходить зразу. Ніколи не виходить усе і зразу. Щоб ти не став робити.  

Я хочу стати журналістом, щоб навчитись бути нейтральною стороною, а ще – цікавитись усім. Як відомо, людей рідко цікавить усе, і важко знайти таких людей, з якими можна поговорити про все на світі, і який не буде казати тобі, що він чогось не сприймає. Тому що, у кожній події, якою б вона не була безглуздою, на думку інших,  я хочу сприймати усе по-іншому, дивитись з іншої сторони. У мене, як особистості, теж є свої погляди, свої інтереси, свої думки, смаки. У мене без сумніву будуть ситуації, що наприклад люди не будуть викликати довіри, у мене буде до них неприязнь, а я все одно повинна з ними спілкуватись. А в політиці уже є люди,  якими я не задоволена, і мені прийдеться слухати, як країну годуватимуть обіцянками, і коли ти будеш намагатись їм сказати, як це все виглядає з сторони, то вони все одно будуть залишатись при своїй думці. 

Бути нейтральною, щоб не вибухнути у моменти, які будуть суперечити моїм поглядам. Працюючи на телебаченні, радіо, журналісти не можуть висловлювати своїх думок у своїх сюжетах, вони носії інформації, які доносять для нас весь спектр новин, таким чином втамовують наш інформаційний голод.

 Мені цікаво, чи працівники медіа, поза камерами, висловлюють свою думку, про людей з якими спілкувались, зрозуміло, що поділитись враженнями потрібно від побаченого і сказаного. Сказати, що це жах, або чудово. Погляди все одно ж залишаються, нехай вони консервативні,чи ліберальні.

Тим не менше, це мої перші кроки. 

Я починаю свій шлях з терен і буду вести його до зірок, щоб удосконалитись у цьому світі.